РОМАН ШУХЕВИЧ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ: МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ


Раптом всі ми на Україні дізнались, що нас чекають свята…
Згідно Указу Президента України від 16 травня 2007 року ми повинні святкувати ювілей Романа Шухевича, як головного командира УПА, та його наставника разом з дружиною – подружжя Ярослава і Ярослави Стецько.
Віддати шану людям, які були безпосередньо причетні до найстрашніших трагедій 30-50 років двадцятого століття. Які разом з німецькими фашистами грабували, гвалтували, вбивали громадян України. Та це і не дивно, бо за своєю націоналістичною суттю, за визнанням одного із засновників УПА на Волині Тараса Бульби-Боровца, ці люди були фашистами.
А як вони починали разом з гітлерівцями в роки Великої Вітчизняної війни на Україні?
Вже з 30 червня 1941 р. у Львові поширювались відозви ОУН Степана Бандери у формі афіш, в якій є заклик: «Народе! Знай! Москва, Польща, Мадьяри, Жидва – це твої вороги. Нищ їх!
З цього приводу процитую політолога з Канади Віктора Поліщука: «У перших днях липня 1941 р. у Львові люди в цивільному одязі з синьо-жовтими пов’язками на рукавах роздавали летючку ОУН, яка явно закликала до вбивств і погромів: «Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів Української Національної Революції».
Порівняймо цей заклик з пунктом 8 «Декалогу» (десять заповідей українського націоналіста – авт.): Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації». І з Дмитром Донцовим: …лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, убивства, насильство…
Тому не було вагань. До Львова увійшов «Нахтігаль», у Львові були діючі в підпіллі місцеві націоналісти. До Львова прибули боївки ОУН зі Золочева й з інших місцевостей Галичини. З «Нахтігалем» прибули до Львова члени РП ОУН, між ними Ярослав Стецько, Лев Ребет, Іван Равлик, Ярослав Старух, Степан Ленкавський, Євген Врецьона, Дмитро Яців. Всі вони були найближчими співпрацівниками «вождя» Степана Бандери – «Сірого», «Консула-ІІ». У складі «Нахтігалю», крім Романа Шухевича, пізнішого командира УПА, був Юрій Лопатинський, отець греко-католицької церкви д-р Іван Гриньох». («Гірка Правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця) – Торонто-Варшава-Київ, 1995 р.) І далі:
22 жовтня 1959 р. під час прес-конференції для закордонних журналістів у Берліні, проф. А. Норден, спираючись на зібрані ним матеріали, доказав, що між 1 і 7 липня 1941 р. «Нахтігаль» разом з поліцією і СБ ОУН зліквідували у Львові 3000 поляків і євреів» (стор. 181).
І це був тільки початок. За цими подіями будуть вже сотні тисяч безвинних жертв.
Що стосується Романа Шухевича, то ви маєте змогу прочитати про нього в праці відомого українського історика, доктора історичних наук, професора Анатолія Чайковського, де він спираючись на реальні факти з науковою і громадянською відповідальністю досліджує життя керманича УПА.
Я дозволю собі лише нагадати фразу Шухевича, сказану вже в повоєнні роки в Інструкції щодо дій підрозділів УПА: «Ми повинні прагнути, щоб не одно село не признавало Радянської влади. Українська повстанська армія повинна діяти так, щоб всі, хто визнав Радянську владу, були знищені. Я повторюю: не залякувати, а знищувати! Не треба боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. «Нехай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина – нічого жахливого в цьому немає».
Ця інструкція ретельно виконувалась упістами.
Тому фракція комуністів у Верховній Раді України внесла проект Закону України «Про встановлення історичної та соціальної справедливості по відношенню до мирних громадян України, які потерпіли від діяльності ОУН-УПА в період Великої Вітчизняної війни і повоєнний період 1941-1956 рр.» , де пропонується компенсувати (відшкодувати) потерпілим громадянам за фізичні і моральні збитки від ОУН-УПА.
На жаль, президентська фракція «Наша Україна» та фракція БЮТ блокують прийняття такого важливого для громадян України Закону.
І стосовно ще одного міфа, що нібито Нюрнбергський міжнародний військовий трибунал нічого не казав ні про ОУН, ні про УПА, ні про СС «Галичина». Змушений нагадати статтю 6 Статуту трибуналу, де зазначено, що керівники, організатори, підбурювачі і пособники несуть індивідуальну відповідальність за злочини проти миру, за воєнні злочини, та злочини проти людяності і відповідно до Конвенції ООН від 1968 р. ніякі строки давності не застосовуються, щодо цих злочинів, незалежно від часу їх скоєння.
То хто він, Роман Шухевич?
Керівник, організатор, підбурювач чи посібник?
Судіть самі.



Добавлено спустя 1 минуту 48 секунд:


Анатолій Чайковський
доктор історичних наук, професор

Роман Шухевич в українській історії:
міфи і реальність

Шухевич Роман Йосипович,
1907 року народження (30 червня – Авт), народився у м. Радехові Львівської області, українець, із сім’ї службовців, має вищу освіту. Закінчив Львівський політехнічний
інститут.
Перебуває на нелегальному становищі. В оунівському підпіллі відомий під псевдонімами ”Тур”, ”Шуб”, ”Жар”,”Степан”, ”Чернець”, ”Хмара”, ”Мамай”, ”Гриць”, ”Чумак”, ”Шух”, ”Щука”, ”Василь”, ”Білий”, ”Тарас Чупринка”.
Цифровий псевдонім - 171.
(Із довідки міністерства державної безпеки УРСР, листопад 1949 року).


Навколо імені Романа Шухевича розмови точаться давно. Вони, як засвідчують факти, посилились у ювілейний рік головної особи нашого нарису. Віднайшлися й ті, хто почав клопотати про вшанування колишнього капітана гітлерівського Вермахту, а згодом гауптштурмфюрера військ СС, кавалера нацистських орденів, у свій час командувача Української повстанської армії (УПА), на державному рівні, удостоївши його званням Героя України. Підставою для цього, як, зокрема, наголошують історики Д. Веденєв та Ю. Шаповал, є те, що йдеться про людину, яку достеменно можна назвати професіоналом, людину, яка сім років очолювала націоналістичний рух опору на західноукраїнських землях, протистоючи потужній радянській спецслужбі.
Згадувані автори подають штрихи до портрета Шухевича. Коротко зупинимось на них і ми.


Народився Роман у родині судді. Навчався у п’ятикласній гімназії. Згодом переїхав до Львова, де продовжив освіту у гімназії №14. У 1928-1932 роках він є студентом Львівського політехнічного інституту, після закінчення якого отримав диплом інженера-будівельника. Однак будувати йому не довелося.
Під час навчання у гімназії Шухевич залучається до діяльності Організації українських націоналістів (ОУН), де доля звела зі Степаном Бандерою. Тоді ж вступає на шлях терориста. Першою ”великою справою” юного Романа стало вбивство шкільного куратора Собінського, провина якого, на думку націоналістів, полягала у тому, що він ”здійснював політику полонізації українських гімназій і семінарій”.
Згодом, за активної участі Шухевича, проходить бойова акція ОУН у місті Городок (1930 р.), а 21 жовтня 1933 року у Львові він виступає організатором терористичного акту у радянському консульстві, у ході якого гинуть його співробітники Олексій Майлов та Іван Джугай. Цікава деталь: напередодні цих подій, для проведення ”атенату” (теракту), Бандера шукає добровольця. Під іменем ”Ксавери Брудаса” ним виявив згоду стати Шухевич. З цього часу у націоналістичних колах Роман вважається ”одним з найвизначніших членів Організації”. Зміцнюється й службове становище ”Ксавери Брудаса”. Він стає бойовим референтом крайової екзекутиви. Нова посада зобов’язує до посилення терористичної діяльності, насамперед щодо поляків.
Шухевича не раз було заарештовано, зокрема у 1934 році, як співучасника вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Бандеру, Григорія Мацейко (кіллера), ще декількох радикальних націоналістів, засуджують до смертної кари, яку згодом влада замінює на довічне ув’язнення. Шухевич ”відбувся” шістьма роками перебування у в’язниці. Від тривалого ув’язнення Романа рятує дядько, адвокат Степан Шухевич, що мав зв’язки у польському уряді. Вийшовши на волю у 1938 році, він перебирається до Закарпатської України, а згодом до Німеччини. Бандеру та інших співучасників злочину ”визволяють” німці. ”У листопаді 1939 року, - згадував есесівський диверсант Отто Скорцені, - з польських тюрем ми звільнили молодих українських націоналістів. Був серед них і Степан Бандера…”
Багато хто з істориків говорить про Шухевича періоду 1939-1941 років лише як ”очільника з організації підпільної мережі на західноукраїнських землях” та ”командира Українського легіону, що з початком війни увійшов до Львова”. Нагадаємо читачам, у останньому випадку йдеться про горезвісний карально-диверсійний батальйон ”Нахтігаль” (”Соловей”), який з оунівців сформували гітлерівці.
Архівні документи та очевидці стверджують: у передвоєнні роки, з метою армійського і карального вишколу, до нацистської Німеччини відбули 800 ”найбільш свідомих українців”, серед них і Роман Шухевич. Опікувався ними Абвер – орган військової розвідки, контррозвідки та диверсій гітлерівської армії.
На Нюрнберзькому судовому процесі 1946 року один з його керівників генерал Ервін Штольце свідчив: ”Після закінчення війни з Польщею, Німеччина посилено готувалась до агресії проти Радянського Союзу. З цією метою по лінії Абверу здійснювалися кроки з активізації підривної діяльності, так як заходи, що вживались за участю Андрія Мельника (керівник ОУН, абверівський агент, псевдо ”Консул-1” - Авт.) та іншої агентури, вбачалися недостатніми. Для цього було завербовано відомого українського націоналіста Степана Бандеру (псевдо ”Сірий” – Авт.). Хто вербував Бандеру, я не пам’ятаю, але на зв’язку він перебував у мене… Виконуючи наказ щодо розгортання диверсійно-підривної роботи на території СРСР, я особисто зв’язався з українськими націоналістами…, зокрема було дано вказівки їхнім керівникам, нашим агентам Мельнику і Бандері, щодо підриву прифронтового тилу радянських військ шляхом організації провокаційних виступів, переконання міжнародної спільноти про начебто деморалізацію радянського тилу в цілому”.
Як останнє відбувалося на практиці – окрема розповідь. Шухевич же, одягнувши мундир гітлерівського офіцера, за особистим розпорядженням шефа Абверу адмірала Канаріса на рідну землю вступив у ранзі заступника командира ”Нахтігалю”. Командирами цього формування були кати українського люду німці Герцнер і Оберлендер. Другий подібний підрозділ – ”Роланд”, очолили абверівський гауптман Новак і оунівець Євген Побігущий.
Про страхітливі злочини націоналістів у окупованому Львові сказано у свій час багато. Згадаємо лише один – знищення інтелігенції. Окупанти та їх оунівські опричники виявляли її, зокрема, за телефонним довідником. Коли дружина академіка Цешинського звернулась до ”князя церкви” митрополита Андрія Шептицького з проханням врятувати життя її чоловікові, той цинічно відповів, що ”у мирські справи” він не втручається.
Кривавий шлях ”Нахтігалю” зі Львова проліг на Злочів, потім на Тернопіль – Сатанів - Вінницю. На совісті оунівських яничарів одна із багатьох трагедій Волині – залите кров’ю тисяч його жителів село Кортеліси. Наприкінці 1941 р. ”Нахтігаль” та ”Роланд” переформовано у ”Шутцман – шафтс батальйон №201”, який з каральною місією прибуває до Білорусії. Очолюють його ”національно свідомі українці” Побігущий та Шухевич. Тоді ж Шухевич, як і інші оунівці, одягає есесівську уніформу.
Головне завдання батальйону, що перебував у складі 15-го поліцейського полку, боротьба з партизанським рухом. За активної участі оунівців окупантами здійснюються ”умиротворчі” операції ”Болотна лихоманка” (Вітебська область), ”Трикутник” (Брестська), ”Котобус” (Мінська, Вітебська, Вілейська області) тощо. У їх ході села Борки, Заболоття, Борисовка та багато інших було зметено з лиця землі. Надзвичайно жорстока доля чекала і мешканців Хатині, біль якого стала відома усьому світові.
Спільна робота службових органів СД проходила добре і без непорозумінь зазначав, зокрема, у звіті за вересень 1942 р. командир 9-ї роти цього полку гауптман Каспер, говорячи про проведену разом з націоналістами операцію зі знищення села Бориславка Брестської області.
”Ваша святійша екселенція,- писав, у свою чергу, на адресу митрополита Шептицького майбутній командувач УПА, - справи у нас йдуть добре, німці нашою роботою задоволені”. Останнє було більше ніж правдою. ”Подвиги” націоналістичних карателів вищий керівник СС та поліції на окупованій території СРСР, він же уповноважений рейхсфюрера СС Гіммлера по ”боротьбі з бандитськими формуваннями” обергрупенфюрер СС, нацистський кат Еріх фон ден Бах-Зелевські поцінував надзвичайно високо. Не випадково командир шутцманського батальйону штурмбанфюрер СС, він же майбутній чільник дивізії СС ”Галичина” Євген Побігущий та Роман Шухевич, удостоюються гітлерівських нагород - Залізних Хрестів.
Тактичні розходження між гітлерівцями і ОУН, щодо ролі та місця останньої у війні, наприкінці 1942 року підштовхнули Шухевича ”подати у відставку” і перейти, як дехто стверджує, на нелегальне становище. Дивною була та «нелегалка». Коли окупанти заарештували його дружину, то, за даними Ю. Шаповала і Д. Веденєва, «ризикуючи життям», люблячий чоловік зустрічається з високопоставленим функціонером Абверу полковником Альфредом Бізанцем і… «гестапо звільняє Наталію з в’язниці».
За даними ж радянської держбезпеки, сталося це «завдячуючи згоді Березинської-Шухевич Наталії Романівни на таємну співпрацю з контррозвідувальними органами СД» - нацистської служби безпеки. У свою чергу, як свідчать німецькі трофейні документи, співпрацюючи з керівником «Абверкоманди 202» на Східному фронті підполковником Зелінгером, Роман Шухевич зобов’язався надати цьому підрозділу Абверу допомогу у формуванні та переміщенні до тилу радянських військ «дрібних диверсійно-терористичних груп УПА».
Восени 1943 р. Шухевич обіймає посаду головнокомандувача УПА, одержавши звання генерал—хорунжого. Призначення відбулося за погодженням з рейхсфюрером СС Генріхом Гіммлером.

За даними ідеолога ОУН Михайла Степаняка («Сергій»), за умов відсутності в Україні Бандери, між керманичами ОУН і УПА розгорілася запекла боротьба за право бути «першим». Розпочали її Микола Лебідь («Максим Рубан») і Дмитро Клячківський («Клим Савур»), продовжили Роман Шухевич і інші очільники. Зокрема, член Центрального проводу Олександр Луцький зазначав, що «між Лебедем і Шухевичем були неприязні стосунки… і примирення між ними тривало недовго… Серед багатьох членів проводу ОУН було чимало невдоволених Шухевичем. Його вважали безініціативним, великим інтриганом, який вміло використовує чужі думки й поради і видає їх за свої. Без заступника по ОУН – «Тараса» (Косар), йому взагалі було б тяжко керувати ОУН і УПА. Усі називають «Тараса» суфлером Шухевича».
Як свідчать архівні документи, не в захопленні від командувача був і Василь Кук - він же «Іван», «Старий», «Кочегар», «Леміш», референт Центрального проводу, а згодом його заступник. «Потрібно сказати, - наголошував у свою чергу один із керівників ОУН «Берлога», що Шухевича у підпіллі не люблять. Будучи вимогливою людиною, він не рахується з думкою керівників, не цікавиться їхнім життям. При спілкуванні вимагає лише відповідати на запитання. Унаслідок особистих якостей Шухевича, багато хто з провідникіів ОУН заявляють, що краще було б з ним ніколи не зустрічатися».
Чим же прославилась у 1943-1945 рр. під керівництвом Романа Шухевича Українська повстанська армія?
Документи та очевидці переконливо доводять: насамперед геноцидом проти поляків та інших етнічних груп (євреїв, циганів тощо), які проживали на теренах західноукраїнських земель, протистоянням радянським партизанам і не менш жорстоким спротивом Червоній Армії, що визволяла Україну від німецько-фашистських орд. Так, лише з 21 по 27 квітня 1944 р. її частини та підрозділи провели 24 масштабні бойові операції проти куренів УПА, що дислокувалися у Кременецьких лісах. Бої точилися по вісім-одинадцять годин. Кількість загиблих упістів сягнула понад 2 тисячі осіб. Значних втрат зазнали і радянські війська.
За умов наступу Червоної Армії чи не вперше командувач УПА задекларував і ставлення до свого народу. Навесні 1944 р., на зборах ОУН у селі Сороки поблизу Львова, він заявив: «Про українські маси говорити пізно. Ми їх погано виховали, мало вбивали, вішали. Тепер треба думати про те, як зберегти організацію і захопити владу». Теза ОУН - «наша влада має бути страшною» - набувала все більш зримих обрисів. Тоді ж, для «розвитку в Україні національно-визвольного руху», нацисти передають союзникам, в особі керівників ОУН і УПА, 50 млн. радянських рублів, 5 з яких опинилися в руках Шухевича. Враховуючи досвід спілкування з націоналістами, для німців це не стало несподіванкою. Згадуваний Ервін Штольце свідчив, що, одержавши у 1940 році від Абвера «для фінансування підпілля та розгортання підривної діяльності велику суму грошей, Бандера намагався їх привласнити, перевівши частину до одного з швейцарських банків. Гроші нами звідки було забрано… Подібний факт мав місце і з Андрієм Мельником».
Восени 1944 року, після перемов у Тернополі з нацистами члена Центрального проводу ОУН І. Гриньохи («Герасимовський», «Данилів»), він же абверівський капітан, у свій час капелан «Нахтігалю», а згодом 200-го батальйону шутцманів, одночасно довірена особа представника СС Паппе, із резервів групи армій Вермахту «Південь» упісти одержали понад 700 мінометів, 10 тисяч кулеметів, 26 тисяч автоматів, 50 тисяч гвинтівок, 100 тисяч гранат, декілька мільйонів патронів, велику кількість іншого спорядження. Вся ця величезна кількість зброї мала конкретні мету і спрямування – організація спротиву Радянській Армії.
Упівські арсенали гітлерівці і їх союзники поповнювали ще не раз. Дані архіву Служби Безпеки України, зокрема, свідчать: радянським військам у свій час, лише у якості трофеїв вдалося захопити 67 гармат, 598 різних мінометів, 358 протитанкових рушниць, 77 вогнеметів, майже 9 тисяч станкових і ручних кулеметів, десятки тисяч автоматів і гвинтівок, 307 радіостанцій, 100 друкарень, а також бронетранспортери, автомашини, 1232 склади тощо. У переважаючій більшості озброєння та військове майно було німецького виробництва.
За словами Отто Скорцені, «розпочавши безжалісну війну проти рад, лише з травня до вересня 1945 р. УПА провела понад 80 боїв, втративши 5 тисяч вбитими і пораненими, у той час як Радянська Армія відповідно понад 7, 4 і 9 тисяч». Не бажаючи того, гітлерівський диверсант розвіяв декілька міфів навколо УПА, зокрема про її «вперте» протистояння нацистам. Так, за чотири роки окупації сумарно втрати ОУН і УПА з одного боку та їх «запеклих» ворогів з іншого, склали трохи більше 5 тисяч осіб. Чи не половина з них загинули унаслідок нещасних випадків. Ще один міф – про відсутність у лавах УПА гітлерівських солдатів і офіцерів. Той же Скорцені стверджує: «у 1946-1948 роках, у період розквіту руху Бандери, він командував понад 80 тисячами вояків, серед них було 10-12 тисяч німців». Більшість німецьких офіцерів очолювали «сотні», тобто роти УПА. У першу чергу це стосувалося її навчальних підрозділів».
З іменем Романа Шухевича пов’язана ще одна легенда – щодо утворення та активної діяльності «Союзу поневолених народів», про який сьогоднішні націоналістичні автори згадують щонайменше з пафосом, ідеалізуючи його значимість. 20 вересня 1945 року згадуваний Олександр Луцький, будучи допитаним й відповідаючи на питання про націоналістичні формування, показав: «Мені відомо, що протягом 1943-1944 рр. Центральний провід намагався започаткувати т.зв. «Союз поневолених народів», «Українську головну визвольну раду» та «Народно-визвольну революційну організацію».
У їх появі була одна спільна причина – бравуючи новими демократичними назвами, намагання об’єднати усі націоналістичні сили, як українські, так і інших народів СРСР – для боротьби проти радянської влади.
До того ж, скомпроментувавши себе перед українським людом зв’язками з німцями, Центральний провід шукав виходи в іншій назві, зберігши під новою вивіскою стару ОУН…».
Що ж до появи «Союзу поневолених народів», зазначив: «У 1942-1943 рр. на теренах Західної України опинилося чимало військовополонених червоноармійців з числа народів Радянського Союзу, немало було і антирадянських елементів… та політичних авантюристів, яких Центральний провід вирішив використати у боротьбі проти СРСР.
Восени 1943 року у районі Кременеччини, за вказівкою Центрального проводу ОУН і командування УПА, відбувся т.зв. «конгрес поневолених народів». Він, на думку проводу, мав стати початком утворення «Союзу». Хто конкретно узяв участь у роботі «конгресу», я не знаю, але пам’ятаю, що там була представлена багаточисельна (як на погляд ОУН) «делегація» народів Кавказу і Закавказзя, а також представники Білорусії, Татарії і Росії. Від ОУН на «конгресі» були Шухевич, «Клим Савур»», Бусел – «Галина», Логуш – «Іванів», здається «Леміш» (Василь Кук – Авт.) та інші…
Шухевич мені розповідав, що «конгрес» вирішив направити «представників» народів СРСР у тил Червоної Армії із завданням приступити до керівництва націоналістичною роботою діючих організацій, а якщо такі відсутні, то їх створити.
- Як виконувалися рішення «конгресу»?
«Конгрес союзу»» став початком і водночас кінцем. Після завершення роботи і появи від його імені «звернення» (до «поневолених народів Радянського Союзу» – Авт.), «Союз» розпався. До того ж, частина керівництва, обраного на «конгресі», через декілька днів, як розповів мені шеф СБ ОУН Арсенич, була арештована есбістами як агентура радянської розвідки.

Сам же Шухевич говорив, що Центральний провід і не сподівався на успіх «Союзу». Проведення «конгресу» розглядалося лише як політичний маневр і пропагандистський захід… «Конгрес» був приречений на поразку насамперед тому, що там зібрались випадкові люди, які не мали ніякого відношення до антирадянського підпілля, не були авторитетними не лише серед своїх однодумців, але навіть у вузькому колі націоналістів. Так говорив мені Шухевич».
На ІІІ-ій (лютневій 1943 р.) конференції ОУН було вирішено: «використовуючи фронтовий хаос, провести поголовну чистку ворожих українському націоналізму елементів», у тому числі і у власному середовищі. Виконуючи директиву ОУН - Бандери, Шухевич віддав наказ: «поспішити з ліквідацією поляків, знищити їх під корінь, чисто польські села спалювати, у змішаних селах вбивати лише поляків…До жидів ставитись так, як і до поляків і циган: знищувати нещадно і нікого не жаліти… Берегти лікарів, фармацевтів, хіміків, медсестер, утримувати їх під охороною в польових шпиталях… Після закінчення роботи без оголошення ліквідовувати». Розпочалася нечувана різанина.
Для поляків і інших «чужаків» шкодували набоїв. Їх душили ремінними путами (удавками), відрізали носи, виколювали очі, жінкам відрізали груди, розрізали животи, відрубували руки і ноги. У одному із сіл Тернопільської області стовбури дерев шухевичці «прикрасили» тілами замордованих польських дітей, назвавши це жахливе видовище «дорогою до самостійної України». 13 липня 1943 р. «шлях до незалежності» у селі Суха Лоза вони вказали 50 дитячими трупами, прив’язавши їх на штахетник. У серпні того ж року, у селі Теребейки, поляків-чоловіків, як дрова, розпилювали пилками. Подібним чином сотня «Ігоря» вчинила зі 140 циганами, серед яких було 43 малолітніх дитини. «Вишуканою забавою» бандерівсько-шухевицьких горлорізів стало губити малюків, тримаючи їх за ніжки, ударом голови об стовбур дерева, стіну чи камінь…
Кількість вбитих лише поляків у цій кривавій вакханалії, за різними свідченнями, сягнула від 120 до 200 тисяч осіб. Чимало загинуло у ній і українців.
Нечувана жорстокість, насильство, вседозволеність деформували психіку не лише «керманичів національно-визвольної боротьби», того ж Шухевича чи кривавого шефа Служби Безпеки ОУН А. Арсенича «Михайла», але й рядових упістів і оунівців. З точки зору на вбивства, існувала загальноприйнята думка: «Страшно до першого разу, а потім отримуєш насолоду».
У 1944 році, перебуваючи у «німецьких катівнях», Бандера надіслав Шухевичу надтаємне послання. «Під впливом большевицької дійсності, - писав керманич ОУН, - менш стійкі елементи (з націоналістичних рядів – Авт.), безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону рад. Вони вдвічі небезпечніші для нашої подальшої роботи і їхній можливий перехід… підірве престиж ОУН і УПА, а їхня боротьба, на яку вони активно підуть разом з большевиками проти ОУН, виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи… А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно, в ім’я великої національної справи, ліквідувати вищезгадані елементи двома шляхами…»
Перший з них Степан Бандера, вбачав у направленні ненадійних підрозділів у бій – на неминучу смерть, другий – у знищенні «зрадників» за участю служби безпеки ОУН. Конкретизуючи поради головного провідника, Шухевич наказав: «…домагатися, щоб ні одне село не визнавало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнає радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати!».
Кількість жертв УПА серед мирних жителів, коли нею «командував» Роман Шухевич, склала: на Львівщині – близько 39 тисяч осіб; Волині 25 700; Рівненщині – 37 тисяч; Івано-Франківщині – біля 30 тисяч. Враховуючи втрати від дій націоналістів Червоної Армії, радянських партизанів і підпільників, співробітників правоохоронних органів, а також жертв Бабиного Яру, Хатині, Кортеліс і не лише їх, загальне число загиблих від рук ОУН і УПА сягає страхітливих цифр – понад 300 тисяч людських життів.
За оцінками іноземних дослідників – француза А. Герена, американця К. Симпсона, італійця Д. Боофа та інших, своєю жорстокістю і цинізмом злочини ОУН і УПА проти людства не поступаються нацистському Рейху, а у багатьох випадках їх переважають. На цьому тлі щонайменше подив викликає «патріотична» позиція окремих співвітчизників. Згадаймо фільм «Нескорений» (режисер Олесь Янчук), автори якого обстоюють думку, що Роман Шухевич – безпосередній учасник і організатор цих звірств – є «вірним сином України». «Я горжусь тим,- заявив свого часу депутат з Рівненщини В. Шкуратюк,- що серед 1500 карателів у Бабиному Яру було 1200 поліцаїв з ОУН і лише 300 німців». Це і йому подібне, здається, виходить за межі людського сприйняття…
Не можна не згадати про ще одну категорію жертв часів Шухевича – з числа його однопартійців та упістів. Про страхітливий спецорган ОУН – службу безпеки (СБ), сучасному читачу відомо небагато. Про неї у деталях міг би розповісти останній командувач УПА Василь Кук. Але він мовчить. Закритою для дослідників поки що залишається і його кримінальна справа, де, без сумніву, можна знайти чимало такого, про що багато хто хотів би не згадувати. Зрештою добре вже те, що Кук визнав: «… в Організації українських націоналістів терор вважався необхідною умовою боротьби проти радянської влади… В силу … загальних настанов й панівних тоді у націоналістичному підпіллі поглядів, здійснення терактів і вбивств було звичайною справою».
В слідчій та каральній діяльності, як і в період середньовіччя, СБ широко застосовувала тортури дибою, вогнем, відрубування кінцівок, спалення живцем, повільне придушення «цуркою» (гаротою). За словами члена Центрального проводу ОУН Коваля, якби його допитували методами СБ, він би ладен був визнати себе «абісинським негусом» (ефіопським імператором).
Принагідно зазначимо, що початок внутрішньопартійної різанини було покладено ще у 1941 році, коли бандерівці почали фізично знищувати своїх політичних опонентів, зокрема із числа мельніківців та бульбовців.
Причини ж згадуваного явища загальновідомі. З одного боку, прагнення керівництва ОУН(б) і УПА зміцнити своє політичне становище, виявити та ліквідувати у власному середовищі негласних помічників радянських спецслужб, з іншого, в умовах кардинальних змін в Україні воєнно-політичної й економічної ситуації, бажання за будь-яку ціну утримати чисельність й єдність націоналістичних лав, навіть через тваринний жах.
Масштабна робота у цьому напрямі розпочалася наприкінці 1944 р., коли на нараді поблизу села Обгув Рівненської області за участю чільників ОУН В.Кука, П.Олійника («Еней») та ін. було висунуто завдання «чистки» непевних командних кадрів ОУН і УПА. Згодом репресій зазнали й рядові. Тоді ж командувач УПА Шухевич віддав наказ про знищення вояків «лісової армії» – росіян, а референт СБ Проводу на північно-західних українських землях Б. Козак («Смок») ревниво організовував ліквідацію «таємної агентури НКВС – НКДБ» - упівців з числа уродженців східних областей України.
Відтоді, набуваючи все більших розмірів і жорстокості («вакханалій»), внутрішній терор («чистки», «рубки» тощо) у середовищі ОУН і УПА став здійснюватися регулярно. Протягом 1943-1950 рр. таких акцій було проведено понад десять. Головним виконавцем «чисток» стала служба безпеки ОУН, їй допомогала жандармерія УПА. «Меченосців», особливо перших (СБ очолював М. Арсенич («Михайло»), жахались не лише рядові оунівці й упісти, а й старшини та провідники. Дії СБ викликали невдоволення Шухевича тільки у тій частині, що підпорядковувалася вона не йому особисто, а Проводу ОУН.
Протягом січня-вересня 1945 р. лише на Волині, з 938 підозрюваних у зраді, есбісти, за їх термінологією, знищили 889 «нестійких елементів», «внутрішніків» та «нурків». Взимку-навесні 1946 р. у ході «чисток» це число потроїлось. У окремих районних проводах ОУН воно сягало 200-300 осіб. Не була забута й УПА. Так, наприклад, унаслідок проведених «заходів» кількість жертв серед особового складу її південної групи склала біля 6 тисяч. Життя полишались не тільки вояки, але й члени їх родин. Одного із запідозрених упіста - боївка СБ «Ореста» ліквідувала разом з матір’ю, дружиною, сестрою і двома малолітніми (5 і 7 років) братами. Подібні випадки мали масовий прояв.
Загальна ж кількість вбитих та замордованих СБ сягнула щонайменше 20 тисяч осіб. За спогадами одного із її функціонерів «Різунчика», під час слідства у справі «нурків» і їх родичів, есбісти застосовували «найбільш звірючі способи знищення: повішення, повільне придушення, спалення живцем на вогнищі, вбивство ріжучими предметами тощо».
Інший учасник подій М. Подворняк свідчив: « Найбільш запам’яталася нам бандерівська С.Б. (Служба Безпеки). Цих двох літер наші люди боялися не менше як НКВД і Гестапо, бо хто попав до їхніх рук, живим уже не виходив. Свою жорстокість вони пояснювали тим, що тепер війна, революція, яка вимагає жорстокої руки і твердої влади. Але це не було оправданим, бо садисти завжди є садистами в часі війни і в часі спокою… Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскорки сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями».
Оцінюючи ситуацію, що склалася в ОУН у цей період, один з її ідеологів Зенон Книш констатував: «…Історичне прокляття українського народу – міжусобиці, розруха й братоненависть – найяскравіше ще раз себе заманіфестувало. Тремтить рука писати ці рядки, і стискається серце при згадці про величезну кількість юнаків, що знайшли смерть не на полі слави й боротьбу за неньку Україну, а в тісних темницях бандерівської енкаведевщини. Ось так народився диявол в українській політичній діяльності. Повитухою була йому дефензива, кумом – амбіційна гордість і бунтівна неслухняність. Скільки він бід натворив на Україні, скільки сліз і крові пропив – не описати на воловій шкурі. Все це занотовано на скрижалях мартирології українського народу й предстане колись перед судом історії».
Як стверджує Книш, бандерівська СБ у своєму партійному засліпленні й ненависті «замордувала зрадницьким шляхом тисячі українців».
З кінця 1945 р. есбісти розпочали криваві акції проти учорашніх союзників – німців. Їх знищували з іще більш витонченою жорстокістю, ніж своїх. Причини були двоякі: з одного боку, верхівка ОУН і УПА побоювалась, що потрапивши у полон, вони розкриють дійсне обличчя УПА, з іншого – годі тоді було б говорити про «українську повстанську армію», а тим більш заперечувати допомогу їй з боку окупантів.
Операція з «демократизації» власного війська відбувалася за підвищеної втаємниченості, без будь-яких письмових інструкцій. За дорученням Романа Шухевича її проводили спеціальні боївки СБ і жандармерії УПА. «Справу очищення», щонайменше проти декількох тисяч осіб, успішно завершили у 1947 році.
З осені 1944 р. командувач УПА переходить до глибокого підпілля. У цитованій довідці НКДБ зазначалося: «Шухевич відомий як досвідчений оунівський конспіратор. Навіть наближені до нього особи, з якими він переховується, не знають його прізвища, псевдонімів та службового становища. У літній період він, зазвичай, шукає схову у лісних масивах…, зимою – у населених пунктах чи містах, під відповідним легальним прикриттям. Місця криївок для нього… підбирають довірені особи - оунівки-нелегалки Дідик Галина (псевдо «Анна»), Буцяк Стефанія («Марта»), Ільків Ольга («Роксоляна») і Гусяк Дар’я (»Дарка»). Вони ж виконують його особисті доручення з організації та налагоджування зв’язку з членами Центрального проводу ОУН».
З цього приводу Олександр Луцький свідчив: «…До Шухевича я міг потрапити лише через декілька пунктів зв’язку, місця знаходження яких мені невідомі. Пересувався тільки вночі і обов’язково у супроводі кур’єра. Той спосіб, завдяки якому я здійснював контакт з Центральним проводом, є яскравим прикладом, як тяжко в ОУН було налагодити зв’язок…
З Шухевичем я зустрівся у одному з сіл, назву якого не знаю… Прийняв він мене у «скроні», що знаходився на окраїні. Шлях до нього проходив через ліс, при цьому мене вели такими стежками, яких би я ніколи не відшукав. Зворотню дорогу здійснив також з провідником».
Говорячи про заходи безпеки з боку керівника СБ Арсенича, зазначав, що зі своєю «боївкою» той переховувався у лісі в одному з хуторів. Побоюючись зради і нікому не довіряючи, «під загрозою смерті заборонив мешканцям покидати його межі».
Інший оунівський «керманич» на запитання слідчого «як практично члени Центрального проводу підтримують зв’язок, говорив: «Шухевич за допомогою особливо довірених зв’язкових і кур’єрів регулярно спілкується з членами проводу «Петром» (Р. Кравчук) і «Лемішем» (В. Кук), а ті, у свою чергу, мають власні місця укриття. Спілкування проходить через особистого кур’єра Шухевича – «Анну», яка єдина знає, де перебуває Шухевич. Подібне спостерігається і щодо місць схову «Леміша» і «Петра», про які відомо лише одній, найбільш перевіреній особі…».
Тривалий час в одному ліжбищі Шухевич не затримувався, щонайбільше місяць, а потім як загнаний звір, втікав до інших місць Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей, де, зважаючи на пору року, персональний «архітектор» есбіст К Ратич заздалегідь готував для нього черговий бункер, схрон чи криївку. Всього їх нараховувалося декілька десятків.
«Влітку 1946 року, - розповідала одна з довірених осіб командувача УПА, періодично змінюючи «криївки», Шухевич переховувався в Рогатинському лісі. Взимку 1946-1947 рр. – у селі Княгиничі на Станіславщині… Весною 1947 року – знову у Рогатинському лісі, а згодом перейшов у т.зв. Іловський ліс на території Дрогобичської області поблизу села Бринці Ново-Стреліщанського району, де переховувався керівник Львівського крайового проводу ОУН «Федір». У травні 1948 року Шухевич перебрався у Бобриківський район Львівської області. За допомогою бойовиків і зв’язкових він інколи сам обирає місця схову, особливо на зимовий період… Характерною рисою у цьому випадку є те, що, зазвичай, Шухевич переховується у населених пунктах поблизу шосейних доріг і залізниць».
Не випадково в оперативних документах радянських спецслужб Шухевич проходив під псевдонімом «Вовк». Залежно від району перебування «командувача», посилювався чи, навпаки, затухав терор спецбоївок ОУН і УПА.
У повоєнні роки на теренах західних областей оунівці провели 14424 розбійних нападів та 4904 терористичних актів, замордували, вбили та закатували біля 31 тисячі люду: 2662 особи партійного та комсомольського активу, 2590 – членів винищувальних батальйонів та груп сприяння їм, майже 5 тисяч військовослужбовців і співробітників правоохоронних органів, 849 голів сільських рад та колгоспів, 1931 вчителів, лікарів, інших представників інтелігенції, 860 дітей, стариків, домогосподарок та ін. Нечувану лють у націоналістів викликали селяни, особливо ті, хто підтримував колгоспний рух. Від загального числа їх жертв останні склали 50% (15355 осіб).
«Чи обговорювалося на нарадах ОУН і УПА питання про колективізацію сільського господарства у західних областях», - цікавилися у лютому 1949 року слідчі у одного з «очільників» ОУН.
Воно не лише обговорювалось,- наголосив той, - але й гостро постало перед підпіллям як особлива, навіть найбільш нагальна проблема. Їх учасники констатували про щоденне збільшення кількості колгоспів, що, на їх думку, реально загрожувало тяжкими наслідками для підпілля, яке може прийти до повного розладу і знищення.
Від усіх керівників ОУН, не рахуючись ні з чим, вимагалось проводити найбільш жорстоку боротьбу з колективізацією, з застосуванням усіх доступних засобів, насамперед фізично знищувати: активістів і організаторів колгоспів; спалювати і псувати колгоспні будівлі, трактори, сільськогосподарський реманент, інші матеріальні цінності…Було запропоновано також, під загрозою розправи, примушувати селян виходити із колгоспів, саботувати роботу у них, протидіяти усім заходам радянської влади по їх утворенню і зміцненню».
З 1946 року Шухевич та його «команда» ставку на проведення терору, вбивств тощо зробила на молодь. Вважалося, що серед неї, особливо підлітків, менше агентури органів МДБ, яку вбачали чи не у кожному оунівцю і упісту. З іншого боку терористичний досвід ОУН засвідчив: кадри насильників і вбивць найкраще поповнювати з молодих людей.
Опираючись на реалії перших воєнних років, оцінюючи дії бандерівців та передбачаючи подальший розвиток подій, один із лідерів націоналістичного руху в Україні Тарас Бульба – Боровець у 1943 р. писав: «Чи правдивий революціонер – державник може підпорядковуватись Проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин і безглуздого палення їх осель… При ваших методах вистрілювання українців…, душення путом найкращих людей… ви не змобілізуєте армії (УПА - Авт.). Що спільного з українською народною революцією мають бандерівські безправ’я, побої, грабежі та вбивства, яких ми є щоденними свідками? Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів називав не інакше, як «путарями» та «сокирниками»? Що спільного мають з визволенням України бандерівські спроби тепер підпорядкувати українські народні маси своїй партійній диктатурі та фашистській ідеології, яка є гидка українському народові, проти якої воює цілий світ?»
Романа Шухевича було вбито 5 березня 1950 року під час операції у селі Білогорощі Брюховицького району Львівської області. Він вкотре переховувався у одному з багатьох спеціально обладнаних сховищ. Тоді ж вдалося захопити й чимало цінних документів, зокрема, розроблену ним особисто і затверджену у 1946 році Центральним проводом ОУН, надтаємну інструкцію «Оса-1» щодо легалізації оунівців та вказівок організації боротьби з органами держбезпеки, свідчення тісної співпраці ОУН і УПА із спецслужбами США і Англії тощо. На основі даних, які одержано від зв’язкових Шухевича, виявили 105 конспіративних квартир. Про місце поховання колишнього командувача УПА ходять різні чутки, однак віднайти його не вдалося і до нині.
Ким же був у нашій історії Роман Шухевич?
Аналізуючи життєвий шлях як особистості, визначаючи психологічний портрет, можна з впевненістю стверджувати: ця людина, у основі суспільної поведінки якої, без сумніву, знаходилась схильність до самопожертви, - розумний, освічений психопатичний екстреміст. Однак жага волі і свободи дій у Шухевича трансформувалися у тягу до насильства, насамперед фізичного. Прояви гуманізму, жалю, поваги тощо сприймалися ним як сентименти, що не мали права на існування. Світогляд насильницьких дій, як особистісних, так і колективних за участю ОУН і УПА, Шухевич виправдовував «великою ідеєю незалежної України». Він, по всьому, не боявся смерті, але, як свідчать факти, уникав її усіма доступними засобами, пояснюючи це міркуваннями ідейного та практичного змісту.
За умов складних суспільних, політичних та економічних потрясінь, воєнного та повоєнного періодів, такі як Роман Шухевич були найбільш небезпечні, насамперед через екстремістські нахили та відсутність моральних норм. Тоталітарний режим, а саме таким вбачається рух радикального бандерівського спрямування, широко використовував Шухевича як індивіда у вирішенні завдань, що повстали перед націоналістичними силами.
Прикметно й інше. Роман Шухевич був лише складовою репресивно-карального націоналістичного механізму, який започаткував Степан Бандера разом з його однодумцями. Він був не політиком, а лише ретельним виконавцем примусово-карального спрямування. Гасла «Наша бандерівська влада має бути страшною», «Хай крові по коліна, аби вільна Україна» стали девізом усього його буття.
То як ми маємо пам’ятати Шухевича?
Безперечно, як одного з тих, хто у «бажанні» очистити суспільство від «бруду», у тому числі й політичного, для досягнення примарної мети не зупинявся ні перед чим, ігноруючи Божі і суспільні закони. Водночас його життя й результати діяльності підштовхують до певних роздумів, попереджають про можливість появи за нинішніх умов чогось подібного, від чого втратять усі без винятку, насамперед, українська демократія та державність.
Р. S. 14 жовтня 1947 року у «Святковому наказі Головного командира Української повстанської армії» Роман Шухевич з гордістю зазначав: «Безстрашні командири й бійці УПА виписали на її прапорах ряд бойових чинів, що золотими буквами залишаться в історії української зброї. Караюча рука бійця УПА досягла навіть найчільніших представників окупантів, як от …командуючого 1-им українським фронтом Ватутіна… Я гордий з того, що мені довелось очолювати цю славну армію героїв, якій рівної не знає історія України…»

9 травня 2007 року, у святий для українського народу День Перемоги, Президент України поставив ім’я Миколи Федоровича Ватутіна, визволителя України від коричневої чуми, у один ряд з його вбивцею – Романом Шухевичем. На превеликий жаль, це ще одне підтвердження загальновідомого афоризму – історія повторюється: спочатку як трагедія, а потім у вигляді фарсу.


Добавлено спустя 1 минуту 25 секунд:

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ.


На останнє ми друкуємо документ, із-за якого ми вимушені були підготувати цю брошуру.
У К А З
Президента України № 420/2007
Про відзначення 100-річчя від
дня народження Романа Шухевича

З метою відзначення 100-річчя від дня народження одного з чільних провідників українського визвольного руху 20-50 років ХХ століття, визначного військового та політичного діяча Романа Шухевича, утвердження в суспільній свідомості об’єктивної оцінки його діяльності постановляю:
1. Кабінету Міністрів України розробити за участю Національної академії наук України та затвердити план заходів з підготовки та відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича, передбачивши, зокрема:
- організацію та проведення протягом 2007 року в населених пунктах, пов’язаних з життям та діяльністю Романа Шухевича, урочистостей з нагоди 100-річчя від дня його народження за участю представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, науковців та громадськості;
- проведення у жовтні 2007 року в міста Києві наукової конференції, присвяченої життю та діяльності Романа Шухевича, а також тематичних конференцій, круглих столів в інших регіонах України;
- демонстрацію у кінотеатрах та на телебаченні фільмів, присвячених українському визвольному руху 20-50-х років ХХ століття, життю та діяльності Романа Шухевича, організацію тематичних виставок документів та матеріалів;
- вирішення разом з Львівською обласною державною адміністрацією в установленому порядку питань щодо спорудження пам’ятника Роману Шухевичу та встановлення на будинку, в якому він народився, меморіальної дошки;
- карбування та введення в обіг у встановленому порядку ювілейної монети на відзнаку 100-річчя від дня народження Романа Шухевича;
- випуск в обіг поштової марки і конверта, присвячених 100-річчю від дня народження Романа Шухевича, та здійснення спецпогашення поштової марки.
2. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольскій міським державним адміністраціям вивчити питання про присвоєння окремим навчальним і науковим закладам та установам імені Романа Шухевича, а також відповідне найменування чи перейменування в установленому порядку вулиць, проспектів, майданів у населених пунктах України.
3. Міністерству оборони України забезпечити організацію та проведення у військових навчальних закладах та частинах тематичних заходів, присвячених життю та діяльності Романа Шухевича.
4. Міністерству закордонних справ України забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України у країнах, де проживав Роман Шухевич, заходів, присвячених 100-річчю від дня його народження, за участю представників української громадськості за кордоном.
5. Державному комітету телебачення та радіомовлення України організувати цикл тематичних теле і радіопередач, забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації заходів з відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича.

ПрезидентУкраїни Віктор Ющенко

16 травня 2007 року.

Що можна сказати з цього приводу?

Як кажуть, коментарі тут зайві.




ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Указ Президента України «Про відзначення 100-річчя від дня народження
Романа Шухевича.
2. Державний архів Служби Безпеки України, ф.13, спр. 372, Т.1; Т.54; ф.68, спр.
140, Т.2.
3. Внутренние войска в Великой Отечественной войне. 1941-1945 гг. Док.
и материалы. М.: Юрид. лит. 1975.
4. Літопис УПА. Торонто. Львів. 1994. Т. 9.
5. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси. К.: 2002.
6. Бузина О. Служба безпеки УПА–кроваве НКВС Бандери. // Сьогодні. 27.10.2006
7. Веденєєв Д.В., Биструхін Г.С. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху
українських націоналістів та УПА. 1920-1945. К.: Генеза. 2006.
8. Веденєєв Д., Шаповал Ю. Роман Шухевич: таємниця загибелі. // Воєнна історія.
2002. №2.
9. Веденєєв Д. Внутрішній терор в УПА та підпіллі організації українських націоналістів в 1944 1950 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошукп: Міжвідомчий збірник наукових праць. – К.: Ін-т історії України НАН України. 2003. Вип. 7.
10.Войцеховский А.А. За историческую правду и гуманизм. // Русский мир. 2002.
№4 (8).
11.Голушко Н.М. Не создавать врагов там, где их нет. // Рабочая газета. 3.12.1988.
12.Давиденко В.Чим займалися «національні герої». // Політика і час. 1991. №6.
13.Загрива Е. Бандеровщина: обычный нацизм. // Коммунист. 1998. №45.
14.Іваненко В.В., Якунін В.К. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. Д.: «Арт-Прес». 2006.
15.Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН. Торонто. 1986. Том 1.
16.Лозунько Сергей. День вражды. // «2000». 20.10.2006.
17.Масловський В.І. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. М.: 1999; Яворівський В. Вогнені кортеліси. К. 1960.
18.Наконечний Владислав. Волинь – криваве поле війни. Тернопіль. 2004.
19.Подворняк М. Вітер з Вролині. Вінніпег. 1981; ДА СБУ, ф.2, оп. 60, спр. 1. Т.4.
20.Поліщук Віктор. Гірка правда: Злочинність ОУН-УПА. Сповідь українця. Торонто-Варшава-Київ. 1995.
21.Прус Е. Тарас Чупринка, гетьман УПА та великий інквізитор ОУН (Польс. мовою. Вроцлав, 1995)
22.Скорцені О. Неизвестная война. Мн.: ООО «Попурри». 2003.
23.Чайковський А.С. Невідома війна: Партизанський рух в Україні 1941-1944 рр. мовою документів очима історика. К.: Україна. 1994.
24.Шульженко Б.С. Украинские буржуазные националисты. М.: 1963.
25.Без срока давности. // Кол-ная монограф. Под общей редакц. Войцеховского А.А.; Ткаченко Г.С. Харьков. «Фактор».