Вход на сайт

Логин


Пароль




Зарегистрироваться? | Напомнить пароль?
Закрыть окно

Топ комментаторов

gorworon

ICQ:
комментариев: 69
korzhavin59
WK
ICQ: korzhavin59
комментариев: 59
Anabell

ICQ:
комментариев: 42

Топ блогов

» Ihor (194)
» gorworon (151)
» korzhavin59 (71)
» Vitss (42)
» tolik (35)
» Старий (28)
» yevrosenkova (17)
» Fox (13)
» Anabell (13)
» Nikolas (11)
» jul (10)
» vlalex (9)
» slava11 (7)
» qwe208 (7)
» Khmelenok (6)
» crackoff (6)
» famaly10 (6)

 View all

Городня » Блоги » Интересное » Представляю нового писателя края Андрущенко Анатолия

Блоги » Интересное: Представляю нового писателя края Андрущенко Анатолия

Автор Написал: gorworon, 30 мая 2016, Просмотров: 3512


С удовольствием взялся представить в своем блоге еще одного из достойных выходцев Городнянского края. Так, по памяти мне сложно сразу и вспомнить, когда же я впервые увидел и познакомился с нашим земляком уроженцем с. Владимировка, а ныне жителем г. Чернигов Анатолием Ивановичем Андрущенко. Вначале, это были рабочие отношения, мы трудились в правоохранительных органах, но разных, иногда приходилось занимать едва ли не диаметрально противоположные позиции по принципиальным вопросам, но это никогда не переходило в негативную плоскость, сказывающуюся на личностных отношениях. Затем служебная деятельность каждого протекала уже отдельно, но приобретенное за годы было сохранено, приятно, что теперь все это переросло в чисто дружеские отношения. Мне всегда было наблюдать в Анатолию такую черту, которую можно назвать исследовательской – и по сложным жизненным вопросам, и мелким бытовым, для него, как мне представляется, все вокруг было значимо. Такая степенность, основательность присутствовала в любом дела, за которое он брался. Всегда вызывали у него неподдельный интерес проблемы родного края, дома. Для меня явилось приятной неожиданностью, когда он не так давно зашел и похвастался, с законной гордостью, своим трудом – небольшой первой книжицей «В чому винні бджоли села Бутівка та діти війни». Я не берусь как-то ее оценивать или рецензировать, это читатель ты сделаешь сам. Мне захотелось прочесть ее залпом и так и вышло. В этих страничках сохраненная крупица памяти, памяти коллективной, той которая еще теплиться в селах и, увы, едва ли не утрачена в городах. Сделав подобное, Анатолий, уже заслужил должное уважение народа всякого, в первую очередь жителей с. Бутовка и своей родины – с. Владимировка. Итак, читайте труд моего друга писателя – Анатолия Ивановича Андрущенко.

P.S. Книгу разместил в своем блоге лишь по той причине, что у Толи на сегодня нет собственного, к созданию которого призываю, надеюсь все же, что так вскоре случится.





Анатолій Андрущенко


В чому винні бджоли села Бутівка та діти війни


Чернігів – 2014








В чому винні бджоли села Бутівка та діти війни


Я вважаю себе щасливою людиною тільки тому, що на протязі всього мого життя доля посилала мені добрих людей, які будучи поруч зі мною, абсолютно безкорисно для себе, робили для мене добрі справи, які змінювали моє життя на краще, а часто були і є доленосними для мене. В народі, в такому випадку, кажуть: «подібне притягує подібне». Мені дуже хотілося в таке вірити, але що стосується особисто мене і моїх добрих справ до людей, то про це нехай краще скажуть самі люди, – з боку видніше.
Я вже людина пенсійного віку, маю певний життєвий досвід і, коли починаю аналізувати своє життя, обов’язково приходжу до логічного висновку про те, що кожна людина має свою долю, має прожити саме своє особисте життя. Хтось, можливо, це була моя покійна мама, – а вона була віруючою людиною, – вимолила у Бога для мене саме мою долю: за що я їй і Богу дуже вдячний. Таких прекрасних людей на моєму життєвому шляху було багато, всіх я їх добре пам’ятаю і безмежно вдячний їм за їхню допомогу.
Про одну таку дорогу для мене людину я і хочу вам розповісти, але спочатку ще коротко про себе, тому що моя розповідь і події, які відбувались в житті цієї людини, пов’язані між собою.
Народився я в селі Володимирівка Городнянського району в першій половині минулого століття на другий рік після війни, в рік голодівки. Селянського, точніше кулацького походження (обидва мої дідусі були розкулачені і зараз покояться в сибірській землі). Там закінчив 9 класів. До навчання бажання не мав, – як і більшість моїх однолітків. Основою мого виховання на той час, була щоденна праця по господарству, а в літній час ще і праця в колгоспі, та побиття ременем батьком за погану поведінку.
В 1961 році в село провели електрику. В той час держава вже дозволила сільській молоді виїжджати з села на роботу чи подальше навчання до міста. Маючи таку можливість і вже знаючи, що таке електролампочка, майже весь наш клас, не закінчивши повної середньої освіти, виїхали із села і розпочали своє самостійне життя в різних містах.
Мене доля привела до професійно-технічного училища міста Гомеля, нині це ліцей залізничного транспорту, яке на той час вже мало добрі традиції і вважалось одним із кращих. Там я вперше побачив справжній паровоз і повертаючись на вихідний день в рідне село відчував, що я вже якось вирізняюсь від своїх однолітків, бо вже бачив паровоза.
В цьому училищі я від батьківського ременя потрапив у руки тренера по боксу – вчителя фізичного виховання. Ця людина – із цікавого знатного роду, має добру душу, прожила життя насичене різними важливими подіями, віддаючи себе вихованню молоді. Його ім’я – Балуєв Борис Миколайович, якому в цьому році виповнилось 85 років, проживає в місті Гомелі, є заслуженим працівником професіонально-технічної освіти республіки Білорусь і «Отличником физической культуры и спорта СССР», має 57 років освітянського стажу. Його люблять всі учні, для багатьох, в тому числі і для мене, він є кумиром. Серед його вихованців багато успішних людей, які працюють в різних сферах нашого життя.
Мабуть Борис Миколайович помітив, що я вже був битий і тримав на собі удари батьківського ременя, й тому прийняв мене в свою секцію боксу, розуміючи, що з мене можна щось зробити. Я вважаю, що саме з цього часу і розпочинається відлік мого самостійного життя. Дякуючи Борису Миколайовичу, я закінчив Гомельську вечірню середню школу і училище та факультет фізичного виховання Гомельського державного університету. Все це і стало визначальним для мого подальшого життя. Завдяки Борису Миколайовичу я полюбив спорт, навчився перемагати не тільки в спорті, а і в житті. І хоча я не став прославленим спортсменом, знання та навички, які я отримав в той час зробили мене сильною і впевненою у собі людиною.
Саме Борис Миколайович на старті мого життя і трудової діяльності вивів мене на життєву орбіту, саме мою орбіту життя, не нижчу і не вищу. На протязі всього подальшого свого життя я почувався впевнено і комфортно, зміг реалізувати свої мрії залишаючись справжньою людиною, не відчуваючи при цьому приниження людської гідності. Я маю педагогічну, юридичну та політичну вищі освіти. Свою основну трудову діяльність розпочав зі служби в карному розшуку, був начальником карного розшуку, а останні 17 років керував відділенням міліції на річковому транспорті. Швидко і цікаво пролетіли роки, ще вчора мені було 50, 60, а завтра вже 70 років. В Гомелі пройшли мої юнацькі роки, це місто я дуже люблю і відчуваю за ним ностальгію. Там залишилось багато моїх друзів і людей, які творили мою долю, за що я їм безмежно і щиро вдячний.
Відвідуючи Гомель, я завжди шукаю нагоду побачити їх. Кожного разу, коли мені доводиться спілкуватись з Борисом Миколайовичем, він обов’язково розпитує мене про Україну і обов’язково підкреслює, що йому дуже подобається Україна. Пізніше я зрозумів, що його любов до України лежить через його вже покійну дружину, яку він лагідно називає «моя Галочка», – українку, та через її батьків, що проживали на Хмельниччині і пригощали свого зятя українськими стравами та славнозвісною горілкою, коли він приїздив до них у гості.
При спілкуванні з Борисом Миколайовичем у минулому році, він розповів мені цікаві історії з свого особистого життя, які до цього часу мені були не відомими. Про це я і хочу розповісти вам, тому що вони пов’язані з Україною, – а саме, з селом Бутівка Городнянського району.

Розповідь Бориса Миколайовича я передаю вам майже дослівно:

Коли розпочалась Велика Вітчизняна війна мені виповнилось 12 років.
На початку вересня 1941 року німецькі війська вже були під Гомелем і було вже добре чути гарматні постріли. Я з мамою, дідусем та бабусею, як і багато інших гомельчан, взяли необхідні речі і прийшли на залізничний вокзал, де сіли в перший поїзд, який йшов в протилежний бік від війни.
Через деякий час наш поїзд був зупинений на станції Городня. Всіх пасажирів, в тому числі і нас, висадили з речами з вагонів, а поїзд був забраний на військові потреби. Що робити далі – ніхто із нас не знав. Обставини складались так, що розраховувати на подальшу поїздку іншим потягом було недоречним. Місцеві мешканці порадили нам шукати житло в селі біля станції. Потім хтось підводою нас довіз до села Бутівка, яке розташоване в трьох кілометрах від станції.
Там нас прийняла ще молода жінка. Це була дружина голови місцевого колгоспу. Вона в своїй хаті проживала одна. Де був її чоловік та діти – ми на той час не знали.
Наступного дня в селі з’явилися радянські війська. Було видно, що вони відступали. Солдати були дуже втомлені, деякі навіть без зброї. Серед них було багато поранених, тяжко поранених везли на підводах. Вони поспішали. Командир, який був з ними, сказав селянам, що завтра тут в селі будуть німці. Наступного дня, а це були перші дні вересня 1941 року, день порадував гарною погодою. Зранку, в чистому небі з’явилось сонечко, було дуже тепло. Одразу за садами селян з боку Гомеля було велике поле гречки, яке простягалось аж до самого лісу. Гречка саме цвіла, все поле гречки від цвіту було білим. Через дорогу впродовж гречки стояла колгоспна пасіка. Вулики пасіки були новенькі, їх було багато, десь може 500 вуликів. Бджоли зранку дружньо літали на гречку, від чого біля неї і по селу відчувався дуже сильний запах гречаного меду. Хто хоть раз бував на полі гречки, коли вона цвіте і там обов’язково були бджоли, він ніколи не забуде цієї краси і цього запаху. До школи йшли місцеві діти. Так виглядало село Бутівка з ранку, за годину до того, як його землі почнуть топтати німецькі чоботи.
В цей ранішній час в повітрі над лісом, що за полем гречки, з’явився дирижабль, на ньому було декілька німців, було чути їхні крики. Вони корегували вогонь німецьких гармат. Він продовжувався десь 15-30 хвилин і коли все стихло, з лісу вийшли німецькі солдати. Вони йшли на село рівними шеренгами – «коробки», як на параді. Їх шеренги були розтягнуті по всьому гречаному полю. Рукава у німців були закатані, в руках були автомати. Розпочався бій.
З боку села з автоматів стріляли радянські солдати, які залишились для захисту села і стримували наступ німців. Їх було небагато. Один із бійців заліз на високе дерево і вів прицільний вогонь по німецькх солдатах, але його скоро було вбито. Бій був короткий. Коли наступила тиша – німці зайшли в село і почали робити «зачищення». Більшість селян укрились в своїх хатах та погрібах. Мені теж було страшно, – говорить Борис Миколайович, – але юнацька цікавість брала верх над страхом і я продовжував нишком спостерігати за цими подіями.
Німці пішли по дворах села і проводили так зване зачищення. Один із бійців радянської армії був поранений і повз з городу до хат, намагаючись сховатись. Німці помітили його і на моїх очах розстріляли. Після зачищення всіх вбитих бійців радянської армії було звезено в село в одне місце, поряд із нашим подвір’ям та бригадним станом. Німці дозволили селянам поховати вбитих солдат. Серед селян, які ховали радянських бійців, була жінка з міста Мінськ, з Білорусі. Вона, як і ми, теж ховалась від війни і опинилась разом з нами. Ця жінка довго придивлялась до обличчя одного вбитого бійця – він їй когось дуже нагадував. А коли перевірили його документи, то з’ясувалось, що вбитим є її племінник. Так вона стала свідком смерті свого племінника. Всіх бійців поховали без труни в одну могилу. На цьому місці зараз стоїть пам’ятник радянським воїнам с табличкою з іменами селян, які загинули у війні.
Наступного дня німці обклали всі бджолині вулики соломою від льону і спалили всю колгоспну пасіку. Це відбулось на моїх очах. «Я і зараз не розумію, – сказав Борис Миколайович – навіщо німці спалили всю пасіку, чим завинили бджоли села Бутівка перед німцями?».
Від автора: Я є бджоляр з 25-річним досвідом. Почувши про цей випадок, маючи певні знання в бджолярстві та знаючи поведінку бджіл, можу дати свою відповідь на це запитання.
Гречка є одним із найкращих медоносних рослин. Характерною її ознакою, тобто особливістю, є те, що гречка виділяє нектар тільки з ранку до 12 години. На час її цвітіння біля поля села Бутівка була виставлена колгоспна пасіка. Якщо під час її цвітіння складаються хороші погодні умови, то майже всі бджоли із вулика вилітають за нектаром і утримати їх у вулику майже не можливо. А тепер уявіть собі, що в кожному вулику на серпень-вересень місяць знаходиться по 50-60 тисяч бджілок і майже всі вони зранку вилетіли на гречку. А свідок і селяни кажуть, що колгоспна пасіка на той час мала десь 500 вуликів. Якщо ми помножимо 500 вуликів на 50 тисяч, то отримаємо 25 мільйонів бджілок, які зранку знаходились на полі гречки і займались своєю звичною справою.
Німці, готуючи свій наступ на село, не врахували ці обставини. Будучи знатоками у військовій справі і не маючи серед себе досвідченого бджоляра, вирішили не порушувати армійські статути і пішли в наступ шеренгами, розтягнувшись по всьому гречаному полю. Німецькі чоботи почали топтати гречку по всьому полю одночасно, топтали гречку і бджіл, які збирали нектар. Нахабно порушили звичайне життя бджолинних сімей під час головного взятку. Бджоли такого нікому і ніколи не пробачають і почали жалити німців. Німці вбивали руками бджіл, що їх жалили. При цьому кожна вбита бджола виділяє специфічний запах, який збуджує інших бджіл і вони стають ще більш агресивними. Ситуація для німців склалась складною. Стріляти по бджолах з автоматів – сміх, і набоїв не вистачить. Одночасно по німцях ведуть вогонь радянські бійці, які залишились в селі. Німецькі постріли з автоматів, а тим більше і запах диму від пострілів ще більше збуджували бджіл. Лягати в гречку, ховаючись від пострілів, знову заважали бджоли. Перейти поле швидко не можливо, – воно велике і заважають постріли радянських бійців. Повернутись назад – засвідчити свою поразку від українських бджіл?! Я вважаю, що саме ці обставини і стали причиною героїчної загибелі всієї пасіки села Бутівка, спаленої фашистами.
Якось у вересні цього року, в новинах українського телебачення я побачив сюжет, в якому сепаратисти Донбасу та російські вояки з гармат розстрілювали бджолині вулики. За ради розваги вони з гармат розстрілювали пасіку, що стояла далеко під лісом, і при цьому хизувались перед об’єктивами своїх фотокамер, вигукуючи радісно: «давай ещё! Правее, левее...»
Я зрозумів, що для цих людей немає нічого святого. Вони не є ідейними нашими супротивниками. Це є нелюди і уроди, які заради розваги, розстрілювали божих комах, які ні в чому не винні. Вони так само, за ради розваги, розстрілюють і мирне населення Донбасу. Такі люди не можуть здобути перемогу у цій війні. Російська пропаганда шукає серед українців фашистів, і не находячи їх, видумує про них, наводячи страх на людей, які не володіють достатньою інформацією про події, які відбуваються в Україні. Тим самим вони шукають алібі для своїх злочинних вчинків. Я провів аналогію між подіями 1941 року, коли фашисти спалили колгоспну пасіку села Бутівка, що до війни не мала ніякого відношення, з подіями серпня 2014 року на Донбасі, де люди, а точніше нелюди, з гармат теж розстріляли пасіку, яка до війни теж не має ніякого відношення. І прийшов до висновку, що ці два злочинні вчинки зробили дійсно фашисти. І не треба російській пропаганді шукати серед українських добровольців фашистів, – їх там не має.
Фашисти, якими російська пропаганда залякує росіян і весь світ, знаходяться в Донбасі, з боку Росії і отримують від неї всебічну допомогу. Мій висновок підтверджується беззаперечними доказами і свідками. І з цим не можливо не погодитись. Так в чому ж винні українські бджоли?
Далі німці почали робити обходи по дворах села. Вони забирали курей, яйця, свиней, вони вибирали для себе хати, в яких планували ночувати. Наша господиня виявилась дуже кмітливою жінкою. Знаючи про те, що німці ходять по дворах і забирають всю живність – вона, застосував хитрість, свою свиню обмазала свіжим коров’ячим гноєм від чого та стала огидною на вигляд. Коли німці відкрили хлів і побачили цю свиню, – вони закричали: «Фу, фу, швайне!». І зразу вийшли з хліву, залишивши хазяйці її свиню.
Далі і до нашої хазяйки прийшли німці для проживання. Вони оглянули хату, їм щось не сподобалось і вони збудували свій намет прямо у дворі. Я спостерігав за їх роботою, і коли вони майже закінчили встановлювати палатку, я вкрав у них німецького ножа, і сховав в інше місце. Німці почали розшукувати свій ніж. Я стояв у дворі і дуже боявся, тремтів від страху. Вони шукали ніж всюди дуже довго, але не знайшли. Чому ніхто із них не спитав про ніж у мене і не взяв мене за вухо, я і досі не знаю. Навіщо я так вчинив – до цих пір не розумію. Коли про цей випадок я згадую зараз, мені стає страшно – наслідки для мене могли б бути дуже сумні.
Далі стало зрозуміло, що наша сім’я в цьому дворі заважає німцям і вони знаючи про нас все, наказали нам повертатись до Гомеля.
Ми найняли підводу, яка нас відвезла на відстань 50 км додому в Гомель.
В Гомелі в цей час вже хазяйнували німці, вони встановили свої порядки. В 1942-43 рр. мене двічі виловлювали німці і разом з такими ж юнаками забирали в табори для відправлення в Німеччину. Кожного разу, ризикуючи життям, під обстрілами німців мені вдавалось втікати із цих таборів і переховуватись аж до визволення Гомеля.
Слухаючи ці розповіді, я відчував, як глибоко запали в душу і серце Бориса Миколайовича ті юнацькі воєнні роки, про які він і досі пам’ятає, всі деталі через 73 роки. Все, що розповідав мені Борис Миколайович, було для мене дуже цікавим. Тим більше, що ці події відбувались в моєму рідному районі, де я народився і виріс. Я вирішив запросити Бориса Миколайовича до себе в Чернігів в гості і відвідати села Бутівка, в якому він зустрів війну. Про останнє я вирішив йому не говорити, а залишив це для сюрпризу. Він дав згоду.
І ось вересень 2014 року. Борис Миколайович у мене в гостях в Чернігові. Я ознайомив його з планом культурної програми на час нашої зустрічі, серед якої була поїздка в село Бутівка для відтворення спогадів про війну. Це було зовсім несподівано для Бориса Миколайовича, але йому явно це сподобалось.
Зранку 9 вересня ми їдемо в село Бутівку. Стоїть дуже гарна сонячна погода. Борис Миколайович підтверджує, що саме така погода в ці дні була і 73 роки назад. І ось вже позаду 50 км і ми зупиняємось біля села з написом Бутівка. Наша мета знайти саме ту хату, в якій Борис Миколайович зі своєю родиною зустрів війну, і поспілкуватися з селянами. Ми повільно їдемо вулицями села, вдивляємося в кожну хату, але нічого знайомого його пам'ять не знаходить. За 73 роки все змінилось. За допомогою вирішили звернутися до сільської ради. Нас зустріла молода, дуже приємна і привітна жіночка – голова сільської ради, Валентина Василівна Холій.
Вона вислухала мету нашого приїзду, зраділа нашій зустрічі і розповіла, що серед селян уже не залишилось жодного учасника бойових дій Великої Вітчизняної війни – пухом їм земля. Але ще є діти війни, які з початку і до кінця війни залишалися в селі. І серед них є дід – Олексій Михайлович Базилевич, у якого дуже добра пам'ять, він про своє село і людей знає якщо не все, то майже все. Разом з головою сільської ради йдемо до Олексія Михайловича.
Тримаючи в своїх руках палицю дід Олексій вже зустрічає нас біля своєї хати. Почалась розмова, спогади 73-річної давнини про початок війни. До нас підійшли сусіди. Нам було цікаво, ми уважно слухали їх розповіді. Борис Миколайович розповідав про перші дні війни в селі Бутівка, а дід Олексій підтверджував його розповідь, казав що саме так і було, але до кожної розповіді додавав свою нову додаткову інформацію, яка до цього не була відома і Борису Миколайовичу. Ми з захопленням слухали їхні розповіді.








Вони були однолітками і добре розуміли один одного. Спогади 73-річної давнини плавно перейшли на політичні теми сьогодення. І тут їх погляди на теперішнє життя і на політиків усіх рангів теж співпадали. Сьогоднішнє життя може подобатись тільки самим політикам – такий висновок можна зробити з їх розмови.
Від автора: Я дивився на них, і слухаючи їх розповіді і роздуми, подумав: в чому ж вина цих двох чоловіків та інших дітей війни, що на їх долю випали дві війни? Може в тому, що вони не мали свого щасливого дитинства, а зараз не мають достойної старості. А може в тому, що вони мають по 60 років трудового стажу? Своїми руками збудували всю промисловість, яка іще і до сьогодні працює на олігархів?
А може тому, що все що зроблено їхніми руками у них відібрали і воно безкоштовно дісталось олігархам, які називають себе слугами народу? І ці слуги народу зараз для особистої розваги влаштовують полювання на простих, ніким не захищених людей?
Далі дід Олексій погодився показати хату, яку ми шукали. По дорозі він розповів, що до війни головою колгоспу в селі був Журбенко Демид Мамонович, його дружину звали Феодосією. Голова колгоспу був комуністом і, коли німці підійшли до села, він десь переховувався. Хтось із селян його виказав німцям, його затримали і кажуть, що нібито розстріляли. Дід Олексій показує нам місце, де стояла хата голови колгоспу. Зараз на цьому місці ростуть верби і ніщо не нагадує, що у війну тут стояла хата, яка має таку цікаву історію.
Поруч з цим містом стоїть пам’ятник радянським воїнам загиблим у Велику Вітчизняну війну. Дід Олексій нагадує, що пам’ятник стоїть саме на тому місці, де були поховані бійці радянської армії, які у вересні 1941 року загинули, захищаючи село від фашистів. Ми підходимо до пам’ятника, фотографуємося. На плиті пам’ятника читаємо 44 прізвища селян, що загинули в роки війни.









Далі ми переходимо вулицю та йдемо за людські городи і не віримо своїм очам. Перед нами, як і в 1941 році, біле поле квітучої гречки, а через дорогу від гречки стоїть пасіка, тільки не на 500 вуликів, а всього – 10 і біля них чомусь не літають бджоли. Ми підходимо до гречки, але не відчуваємо від неї гречано-медового запаху. Дід Олексій уточнює, не та сьогодні гречка, що була до війни.
Бджоли і гречка трохи зіпсували нам настрій, але розлучатись нам не хотілось. Для того, щоб якось виправити настрій, голова сільради Валентина Василівна внесла пропозицію: «А приїжджайте до нас 14 жовтня на храмове свято – Покрову, і тоді нікуди не поспішаючи продовжимо спогади».
Ми їй подякували за запрошення, бо вже знали, що саме в цей день Борис Миколайович буде відзначати своє 85-річчя в Гомелі, в приміщенні ліцею залізничного транспорту, в якому він відпрацював все своє життя, а я на цю подію теж запрошений в якості почесного гостя. Побувати через 50 років саме в цьому ліцеї, який став для мене альма-матер, – для мене було подвійне задоволення. Крім того, у мене з’явилась можливість, і я нею скористався, в присутності поважних гостей ювіляра, вибачитись перед ним, сказати йому слова великої безмежної вдячності і пошани. Так і відбулося. Його послав мені сам Господь. Він вивів мене на орбіту мого щасливого життя. Я пишаюсь Борисом Миколайовичем, і хочу, щоб ви всі про це знали.

Нехай береже його Господь!










Зустріч
Анатолія Івановича Андрущенко
та Балуєва Бориса Миколайовича








Представляю нового писателя края Андрущенко Анатолия

Похожие записи:


  • Звернення жителів Великодирчинської сільської громади до міської газети
  • Велосипед
  • Народний депутат М.В. Чечетов: «Другорядних проблем не існує»
  • ... 1 КРАСИВА КВІТКА РОЗАН
  • Фатальний постріл: потрібна правда! Чи буде дано моральну оцінку нічному бр ...
  • Информация

    Посетители, находящиеся в группе Гость, не могут оставлять комментарии в данной новости.

    Рассказать друзьям


    Погода в Городне

    Реклама